Коли Я дізналась про Твою смерть, Я не повірила спершу. Хоча одразу подумала, що це в Твоєму стилі. Потім мені підтвердило цю звістку ще двоє і сумніви мої відпали. Я навіть не плакала. І зараз не плачу. Мені здається, Я нічого не тямлю в цих речах... пов'язаних з несподіваною смертю близьких людей, похоронами. Не відчуваю нічого. Це, мабуть, погано. І Я відчуваю себе ще скотиною тому, що не приїхала до Тебе на похорон. Але який сенс у цьому?

Хоча знаєш, у мене навіть якась радість прокинулась з цієї звістки. Я собі подумала: "Ох Ти, сучий сину... на фіга ж ти це зробив?" Але в той же час в мені така гордість за Тебе побудилась. За Твою сміливість. І уявила собі Твій радісно-істеричний сміх у відповідь. Це ж так в Твоєму стилі. Ці дві ночі Я надіялась, що Ти прийдеш. Мабуть, поки у Тебе нема потреби. Ти розкинув насіння, а сам зник. "Я хочу, щоб Ви самі ДУМАЛИ!"