Лимонний кінь

- Моє життя - це кола на воді, - меланхолічно крапав дощ на Мартинові опущені повіки. Все прожите мною через певний період повторюється. Можливо, у дещо іншій формі, але за змістом ці кола однаковісінькі... Схожі, різні лише за довжиною, бо до кожного нового додається гіркий присмак досвіду минулого...- тонкі губи випустили порцію тютюнового диму і юнакові пальці недбало кинули недопалок у калюжу. Мартин підвів свій погляд на мене, а його рука ковзнула у кишеню за черговою цигаркою. Тоді він склав долоні, оберігаючи вогник, що невпевнено миготів на кінчику його запальнички, і підкурив.
- Дощ... Знаєш, один мій друг якось висловився: "Дощ з'єднує далеких одне від одного закоханих, як з'єднує такі далекі небо і землю"... Красиво, правда? Безмовний агнець, який здійснює падіння з небес та помирає на вівтарі землі, своєю прозорою кров'ю втамовуючи спрагу сухого ґрунту, аби потім здійнятись над ним, воскреснути - і впасти знову... І так допоки священне сонце не випече його кінцево і він розійдеться крихітними часточками у інші сфери... Зайдемо сюди?

Ми стояли біля кав'ярні, велике вікно якої випромінювало затишок і тепло. Ще мить - і відчиняються двері, лунає тихий гомін дзвіночка, і ось вже ми сидимо по той бік вікна і дивимось, як блискотять краплі дощу на мокрому асфальті.
Мартин стягнув з себе джинсову куртку і повісив позаду на спинку стільця зі світлого дерева. Він розкрив меню почав перегортати жовтуваті сторінки, цупкий гладкий папір ковзав у його блідих пальцях. Я ловив ці незначні, але такі хвилюючі деталі: золотавий віблиск на його перстні у формі корони, овальні акуратні нігті, як він заправляв руде пасмо волосся за вухо, в якому мигтіли два срібних кільця, як майже непомітно усміхався, про щось розповідаючи.
Мартин замовив собі каву і зараз м'яко водив подушечками пальців по обідку чашки, а його сині очі були неначе затягнуті поволокою, коли він замислено дивився на свого супутника. Той нагадував йому якогось психоделічного кота з японських мультиків - юнак сидів з невимушеним виразом обличчям, у якому проглядалась певна байдужість, неначе йому було нудно. Карі очі випромінювали спокій і впевненість у собі. Та найбільш притягуючим у цьому юнакові були, мабуть, темні красиві кучері, що облямовували його бліде лице. Саме вони привернули увагу Мартина, коли сьогодні...